Та допоки нафтова індустрія Борислава набула цивіл…..

Та допоки нафтова індустрія Борислава набула цивілізованих рис, містечко було схоже на справжнє пекло. Уявімо собі таку картину: на невеличкій ділянці землі – тисячі ям з нафтою, довкола них метушаться чорні люди, а в повітрі висить важкий запах гасу і парафіну. Нафтою просочене все: одяг, земля, долівки абияк зліплених докупи халуп, у яких на ніч туляться робітники. Все погіршується, коли починає падати дощ, – земля перетворюється на суцільне багно, з якого просто так не вилізеш. І разом з усім цим – надзвичайно висока смертність.

“Ні аварійного освітлення, ні вентиляторів на початку не було, хоч у копальнях постійно траплялися викиди рудникового газу й нещасні випадки. Гірничих інспекторів, яких зрештою таки найняла держава, щоб запровадити дотримання бодай елементарних правил безпеки, власники промислів зустрічали з такою неприхованою ворожістю, що ті лише в супроводі поліції наважувалися перевіряти підприємства”, – описує Борислав тих часів у книзі “До Галичини” австрійський письменник Мартін Поллак.